Людмила Таран

Народилася на Київщині у селищі Гребінки (нині Білоцерківського району). Закінчила філологічний факультет Київського Національного університету імені Тараса Шевченка.

Працювала вчителькою української мови, науковицею Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського, керівником прес-центру Національного університету «Києво-Могилянська академія», редактором журналу «Українська культура», журналісткою газети «Вечірній Київ», науковицею Українського центру культурних досліджень Міністерства культури України.

«Бути самій собі ціллю» — гасло мого життя словами Ольги Кобилянської, — говорить про себе Людмила. — Сама собі дивуюся, скільки встигла написати про сучасну українську жінку, зокрема це нон-фікшн:

• «Яблуня». Інтерв’ю, нариси про дочок-письменниць та їхніх матерів. 2019;

• «Жіноча роль». Літературознавчі статті. 2007;

• «Тіло чи особистість?» Упорядкування. Літературознавчі статті. 2007;

• «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи». Інтерв’ю. Гендерні дослідження. 2002;

• «Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко. Фрагменти творчості й контексти». Упорядкування. Літературознавчі статті. 2002.

Прозові книжки:

• «Айвенко», 2021;

• «Молодіста», 2021;

• «Остання жінка, останній чоловік», 2016;

• «Прозорі жінки», 2015;

• «Артеміда з ланню та інші новели», 2010;

• «Дзеркало Єдинорога», 2009;

• «Ніжний скелет у шафі», 2006.

Збірки поезій:

• «Оборона душі», 1994;

• «Книга перевтілень», 2004;

• «Колекція коханок», 2002 etc.

Загалом видрукувала 22 книжки».

Членкиня Українського ПЕН, Національної спілки письменників України, Асоціації українських письменників.

Номінантка Національної премії України імені Тараса Шевченка та премії імені Шолом-Алейхема. Лауреатка мистецької премії «Київ» імені Євгена Плужника, премій імені Олександра Білецького, Василя Мисика.

Твори друкувалися в Австралії, Великій Британії, Канаді, Литві, Польщі, США, Чехії.